Берта Рапопорт – одна из первых женщин-капитанов в мире, родившаяся в Одессе

БЛОГ

ИСТОЧНИК

Первые женщины-капитаны в мореплавании являются важной частью морской истории, где с давних времен традиционно доминировали мужчины.

Далее текст на языке оригинала

Берта Рапопорт (1914–1967) — одна з перших жінок-капітанів у світі. Народилася в Одесі. Морську кар’єру розпочала у 17-річному віці та завдяки своєму професіоналізму, знанням і навичкам у галузі мореплавання дуже швидко просунулася кар’єрними сходами.

Берту Рапопорт поховано на Третьому єврейському кладовищі в Одесі. У травні 2006 року на будівлі Одеського порту встановлено барельєф з її зображенням.

1966 року режисер Рафаїл Гольдін зняв фільм про Берту Рапопорт під назвою "В одній родині".

Перші жінки-капітани не лише проклали шлях у мореплавстві для інших представниць прекрасної статі, а й стали символами мужності, незалежності та подолання стереотипів у суспільстві. Їхні досягнення та історії надихають і зараз.

Видео дня

ЛЕГЕНДАРНА БЕРТА

Море щодня споглядала з вікна. Варто було розплющити очі, як поставало царство Нептуна. Визирнеш по обіді — знову овал зеленувато-синьої води. Увечері, коли насідала густа темрява й важко було розпізнати, де починається та закінчується берег, довготелесий хвилеріз чи підпірна вежа, солону воду могла розгледіти повсякчас. Важку, вайлувату, йодовану.

Скільки себе пам’ятала, Берта обожнювала море й мріяла стати капітаном. Стояти на навігаційному містку, керувати судном, вести бортовий журнал. Бажати собі та команді "Семи футів під кілем".

Батько навіть чути про це не хотів. Чоловік протягом усього життя працював столяром: зачищав бруски та дошки, мав важкі шорсткі руки, в яких завше сиділи скалки, й вимагав від інших таких самих корисних професій. Мати вела хатнє господарство й невтомно пояснювала, у чому сенс жіночого життя.

Берта заперечувала. Намагалася донести, що море — це таке життя. З дитинства дівчина гарно плавала, тож бігала купатися з сусідськими хлопчаками, а потім із цікавістю споглядала, як розвантажуються кораблі. Як поважно заходять у порт і швартуються, а оркестр ушкварює якусь запальну мелодію.

Крім неї в родині росли ще дівчата. Молодші сестри виправдовували батьківські сподівання. Вони вправно шили та вишивали. Берта ж хотіла набагато більшого, ніж було заведено в поважній єврейській родині. Не малювати на канві хрестики та вузлики, а стати з морем на "ти". Не просто здобути якусь портову професію, а керувати судном.

Спершу сподівалися, що дівчина переросте. Ось закохається, вийде заміж, народить дітей, і море швидко відійде на задній план. Адже вона — красуня: круглолиця, з хвилястим густим волоссям та гарною поставою. Щоправда, ніс трохи завеликий і розум надто гострий. Дівчина швидко реагувала на будь-які зміни, мала організаторські здібності та командний голос.

Батько, бувало, перепитував: "Ким збираєшся керувати? Невже матросами?" Почувши відповідь, пхикав: "Ще 1562 року в Данії був ухвалений закон, в якому йшлося, що для жінок та свиней доступ на кораблі заборонений. Якщо подібні будуть виявлені, то терміново мають бути викинуті за борт". Берта вперто зауважувала: "Батьку, ми не в Данії і не у XVI сторіччі".

Мама нічого такого не казала. Тільки зітхала: "Там такі брутальні, неотесані люди, биндюжники, як ти будеш серед них? Невже не знаєш, що капітана між собою називають дядьком, а боцмана драконом?"

Берта вперто йшла до своєї мети. У чотирнадцять років вступила до Одеського морського технікуму на відділення судноводіння й почала заглиблюватись у наземні та берегові орієнтири, розбиратися у маневруваннях судна. Спершу до неї ставилися скептично, та юнка невтомно аргументувала свою присутність.

Здобувала високі оцінки, й згодом викладачі перейнялися до дівчини неабиякою повагою. Особливо один старий морський вовк, який цілий рік носив бушлат, пропахлий морською сіллю та вважався трохи несповна розуму. Саме він тихцем розповідав про морські звичаї та закони:

"Під час святкової вечері не слід цокатися келихами. Цей звук тривожить душі загиблих моряків. Проголошуючи тост, варто сидіти (борони Боже, стояти). Перший тост має завжди бути за богів моря: Посейдона та Нептуна".

Дівчина уважно слухала та фіксувала. З початком практики на паруснику "Товариш" отримала звання штурмана далекого плавання. Господи, яке то було щастя! Берта на рівних несла з хлопцями вахту, мила палубу, збирала та ставила вітрила, а коли випадала вільна хвилинка, вилазила на найвищу щоглу та співала.

Кар’єра розвивалась досить стрімко. Спочатку обіймала посаду четвертого помічника капітана на теплоході "Батум-Совет", за рік стала третім помічником капітана на самохідному судні "Кубань", за два роки дослужилася до другого помічника капітана на теплоплаві "Катаяма", а з лютого 1936 року Берта стала старшим помічником капітана на "Катаямі". Поки її сестри шили плісировані спідниці та блузи з жабо, кроїли крепдешинові сукні (обов’язково у дрібну квіточку), Берта вправно курсувала з Одеського порту у порти Англії та Франції.

Якось зайшли у французький порт. На пристані зібрався великий натовп охочих поспостерігати, як жінка керує швартуванням гігантського корабля. Невисока на зріст, миловида, завзята. Та матроси слухали її беззаперечно. Коли судно було прикріплено до причальної споруди, глядачі вибухнули гучними оплесками.

Діти дарували квіти, мадам обіймали та розпитували про життя в СРСР. Всім було цікаво поглянути на жінку-старпома. Іншим разом судно прибуло до Лондона, й на неї знову чекала юрба. Зібралося багатенько репортерів, тож наступного дня у місцевих газетах з’явилася стаття про першу в світі жінку-моряка.

У ній кореспондент — манерний англійський денді — детально описав зовнішність, колір очей та волосся, одяг і манікюр. Точніше, те, що ніякого манікюру не спостерігалося. Ніхто не міг второпати, як подібне можливо. Адже вона перш за все пані, а тут така собача посада.

Спить фрагментами, по чотири-п’ять годин на добу, повсякчас заступає на вахту, відповідає за роботу основних пристроїв судна, керує палубною командою, контролює запаси їжі й води, дбає про чистоту та порядок. Навіть несмачно приготований обід залишався на совісті старпома, та Берта з легкістю виконувала свої "собачі" обов’язки.

Жінка вільно володіла англійською мовою, знаходила підхід і до матросів, і до кочегарів, могла вгамувати невдоволених та тих, хто просто стомився від замкнутого простору і внадливого колективу. Старпом мала вольовий характер, не гидувала терпким міцним слівцем, затято палила "Біломор" і як фахівець ні в чому не поступалася чоловікам.

Вже на той час моряки між собою називали її Легендарною Бертою й ставилися з великою повагою. Здавалося, нічого не могло збити жінку з пантелику: ні недоспані ночі, ні гойдавиця, ні безкінечні зміни часових поясів. Вона стійко зносила тропічну спеку і нестерпний арктичний холод, тривалу розлуку з рідними й неможливість ходити твердою землею. Дивлячись на неї, ні в кого не виникало бажання нарікати на долю чи влаштовувати бунти. Бо, виходить, жінка може, а чоловіки що, слабаки?

Її особисте життя залишалося найбільшою таємницею. Ніхто й гадки не мав, кого вона любить, за ким плаче, як проводить вільний час. Лише перегодом помітили, що ніби погладшала. Змінила кітель із сорок четвертого розміру на сорок шостий. Періодично виглядає блідою та стомленою. Коли випадає вільна хвилина — спить. За кілька місяців стало зрозуміло, що Берта чекала на дитину. Моряки розгубилися, спробували хоч якось полегшити старпому життя, але Берта від потурань рішуче відмовлялася, бо вагітність, як і море, — це така форма життя.

На сушу зійшла, щоб народити й прийти до тями. Дівчинку назвали Жанною. Молода мати годувала грудьми, прала пелюшки, час від часу поглядала в бік моря. Туди, де Карантинна гавань і причали під номерами чотири та три. Де височило кафе "Маяк", що колись мало назву "Буфет Келя". В ньому, як і півстоліття тому, смачно годували, пропонували прохолодні напої, а на Приморському бульварі грали позмінно три оркестри: військовий духовий, італійський та румунський.

На той момент жінка мала кімнату у чотириповерховому будинку на Дерибасівській, 4. Дім був добротним, із високими вікнами, мармуровими сходами. Всі квартири — комунальні, тож жили дружно. Коли хтось повертався з рейсу, влаштовували гучні свята. Накривали столи, зносили ікру з синеньких та смажену до золотого камбалу й вигукували тости. Підіймали келихи за тих, кого наразі гойдає, за тих, хто в морі, на вахті та гауптвахті.

Коли прийшов час вирушати у рейс, обирати між улюбленою роботою та дитиною не довелося. Звісно, слід іти у море. З малою залишалася мама, бо Берта знала, що краще за її маму ніхто не впорається з дитям.

У рейс вирушали в п’ятницю. Серед моряків за всіх часів це вважалося поганим знаком, бо нічого не слід розпочинати у п’ятницю (в день розп’яття Христа), ба більше, такі великі справи, як міжнародний рейс (за планом мали зайти у Маріуполь, завантажитись зерном і взяти курс на захід).

Рано-вранці Берта погодувала доньку, поцілувала у маківку та міцно перев’язала груди. Всередині шкреблося негарне передчуття, і жінка раптом згадала, що "Катаяму" було перейменовано. Враз перед очима постав старенький вчитель у бушлаті. Одного дня він переказав легенду, в якій ішлося, що всі імена кораблів зберігаються у "Книзі безодні", якою керує сам Посейдон. Тому, коли ім’я корабля змінювали, це прирівнювалося до спроби обдурити бога.

То був жовтень 1938 року. В Іспанії біснувалася громадянська війна. СРСР допомагав уряду республіки зброєю та продовольством, от і везли до воюючої країни зерно. Небо у той день нависало сиве та негостинне, море втратило колір і колишній хист, але "Катаяма" вперто тримав курс. Його було не злякати тяжкими хвилями та забаганками природи.

Вночі неподалік Мальти пароплав освітили потужні прожектори. Як виявилось, Середземне море патрулювали кораблі іспанських фашистів. До них наблизився військовий корабель і подав сигнал: "Негайно зупиніться! У випадку непокори — розстріл".

Капітан "Катаями" "натиснув на гальма", і тієї ж ночі було заарештовано всю команду, крім Берти та п’яти моряків. Арештантів відправили на берег, а на пароплаві залишилася жінка, боцман, два матроси, машиніст та кочегар. Покидаючи борт, капітан склав на Берту свої повноваження та порадив не піддаватись на провокації.

У жінки не ворухнувся жоден м’яз, лише промайнуло у свідомості обличчя доньки: цупкі кучерики та очі-намистини. На ранок Берта підняла на палубі прапор. Коли злочинці захотіли його зірвати, заперечила: "Доки я на борту, тут буде мій порядок і мій стяг". Того ж дня моряків відправили до концтабору, а Берту — до жіночої в’язниці, де вимагали письмової заяви чи то зізнання, що судно везло зброю, а не хліб.

Під час допиту жінку били. Від одного потужного удару Берта впала, знепритомніла, а коли отямилася, була ошелешена від побаченого. У камері — бруд, надмірна волога, відсутність ліжок та стільців. Годували жахливо. Митися мали з помийного відра. Жінка враз оголосила голодування. До неї прибув директор в’язниці та запропонував кращі умови, якщо та припинить голодувати. Берта відмовилась, і на знак покарання була переведена до концтабору. Моряків-колег утримували у в’язниці міста Пальма на острові Майорка.

За колючим дротом Берта провела вісім місяців. Трималася гідно. Плакала один раз. В той день її доньці виповнився рік, а вона не могла малу привітати. Приготувати вертуту з яблуком чи хоча б "кашу-ляпу". Подарувати ватяного ведмедя чи юлу. У червні нарешті звільнили, тож попрощатися зійшовся увесь концтабір. Іспанки подарували жінці букет польових квітів і щось довго белькотіли про незламність та нескореність одеських моряків.

Жанна матір не впізнала. Побачивши на порозі змарнілу жінку, ображено заголосила. Довго не йшла на руки, а Берта не розуміла, як підступитися до власної дитини. Що сказати, у яку гру грати, яким чином колихати. З часом все налагодилося, старпом оговталась і знову намірилася йти у море. Мати не втрималась і поглянула на доньку з докором. Та зітхнула: "Мамо, зрозумій нарешті! Море — це моя земля".

З 29 квітня 1941 року Берта була старпомом на судні "Молдавія". Варто було лише вимовити назву, як у роті ставало солодко. Ніби ковтнула пряного виноградного вина з черешневим присмаком. Жінка, як і раніше, керувала, слідкувала за роботою команди, віддавала розпорядження та сипала байками, аж поки не почалася війна. Місто враз змінилося.

З неба замість снігу та дощу летіли сірі гранули смерті. Фашисти захопили під Одесою водонапірну станцію, і вмить не стало води. Вечорами обов’язково хтось горлав: "Громадяни, дотримуйтеся світломаскування, гасіть світло". Одесити слухняно вдягали вікна у чорне вбрання. "Молдавія" з перших днів отримала прапор Червоного Хреста і стала вивозити з Одеси жінок, старих, дітей.

Незчулися, як зблід жовтень. Море охололо до тринадцяти градусів, ясені вкрилися буро-жовтим, орлани-білохвости особливо моторошно загавкали. Десятого числа, знову в п’ятницю, Берта мала вивозити одеситів до більш безпечних місць. Жінка нервово розкурила цигарку й відмітила повні кубрики людей.

Ті, що не помістилися у трюмах, сторожко сиділи на палубі й затравлено сканували лінію горизонту. Виглядали збентеженими, наляканими, блідими. Море терпляче чекало на початок мандрівки. Небо нависало чисте, але поодинокі чайки бентежилися та дичавіли. Берта ще з дитинства розуміла їх мову. Оскільки всім відомо, що у пташиних горлечках ховаються душі загиблих моряків. Цього разу баклани попереджали про щось страшне та неминуче.

Трагедія сталася поблизу Тендрівської коси. Спочатку в небі з’явилися металеві птахи: літаки 77-ї Ескадри пікіруючих бомбардувальників, які мали прізвисько "Лаптежники". Вони полювали на кораблі Червоного Хреста, немов бики на багряну ганчірку. Безжалісно топили поранених, дітей, жінок і отримували від цього неабияку насолоду.

Отож, зафіксувавши здобич, почали скидати бомби. Від дитячого крику заклало у вухах. Судно небезпечно нахилилося, бо в ньому тварюки наставили кілька десятків дірок. Берта зціпила зуби та з усієї сили вчепилася у штурвал. Їй вдалося дотягнути до мілини, й почалася евакуація. Дякуючи Богові, на допомогу прийшов екіпаж рятувального судна "Юпітер".

Порятунок "Молдавії" тривав до пізнього вечора. Всюди стогнали поранені, кричали перелякані, помовкували вбиті. Серед команди не дорахувались чотирнадцяти чоловіків, двадцять п’ять отримали поранення, в тому числі й сам капітан. Сімдесят пасажирів лежали скривавлені, але живі. Корабель теж здавався непритомним.

Останньою з нього зійшла старпом — Берта Яківна Рапопорт. Невдовзі бідолах переправили у безпечне місце, а теплохід, точніше, те, що від нього залишилось, простояв на мілині до кінця окупації. З часом його списали та розрізали на металобрухт.

У листопаді Берта вже керувала судном "Туркменістан", а коли закінчилася війна, жінку перевели на посаду старшого інспектора контори капітана Одеського порту. За два роки розпочалася боротьба з космополітами. З Чорноморського пароплавства звільнили висококласних спеціалістів лише за те, що вони поляки, греки, болгари та євреї.

Капітани, боцмани, механіки народилися та виросли в Одесі й не знали іншої батьківщини, але це нікого не цікавило. Радянська влада намагалася зберегти "чистоту раси". Берта теж потрапила під маховик: жінці, яка дослужилася до капітана, запропонували посаду диспетчера.

Вибору не було. Слід було годувати доньку, маму, себе. Тож з 1948 року стала змінним диспетчером морфлоту. Безпомилково відправляла буксир потрібної потужності на ту чи іншу ділянку, контролювала виконання суднами графіків руху та планів перевезення вантажів.

1962 року колишнього старпома висунули на здобуття відзнаки "Почесний працівник морського флоту", проте нагороду не дали, бо майже рік перебувала у капіталістичному полоні. Жінка проковтнула чергову образу та згодом захворіла на рак. Вирушаючи на той світ, просила поставити ліжко до вікна так, аби було видно море. Адже море — це наче татуювання, яке вивести практично неможливо. Що би не робив, залишається білий слід.

Про неї казали різне. І що завжди ступала на борт правою ногою, і що мала на ногах "наколки" свині та півня (свиня — на лівій, півень — на правій, але ніхто й ніколи їх не бачив) — нібито це давало змогу вижити за будь-якої корабельної катастрофи. Найзухваліші розповідали, що під коліном "носила" справжній хрест, який робив жінку несмачною та непомітною для акули.

На борту Берта не дозволяла свистіти, бо це могло спровокувати бурю чи шторм. Обожнювала червоне вечірнє небо, адже воно пророкувало гарну погоду. Коли шторм затягувався, кидала у воду хліб, щоби покращити природні умови й задобрити стихію.

Вирушаючи у тривалий рейс, ретельно слідкувала, щоб ніхто з команди подовгу не стояв на кормі й не споглядав хвилі. Знала, що у моряків можливі трансформації свідомості: коли надто довго не видно на горизонті землі, не тямлячи себе від туги можуть стрибнути у воду.

Насправді, про Берту Рапопорт нікому нічого не відомо, окрім кількох загальновідомих дат: дати народження, вступу до технікуму, арешту та потоплення "Молдавії". Ми не знаємо, що її смішило, а що, навпаки, бентежило. Які сни бачила, чого навчала Жанну та яких чоловіків любила.

Донька Берти вже стара й хвора, тож відмовляється бодай щось розповідати. Онук давно в Ізраїлі, а в архівах — диплом та ще кілька пожовклих папірців. Відоме лише її тверде переконання щодо морської стихії. Бо будь-яке море — то така земля.