Энергетика хороших и плохих слов

БЛОГ

ИСТОЧНИК

Есть слова солнечные и дождевые. Холодные и тёплые. Поддерживающие и обесценивающие. Добрые и злые. Небесно-пречистые и адовые. Вдохновляющие и угрожающие. Благовестные и предупреждающие об опасности. Только нам выбирать, что говорить, а о чем помалкивать. С чем идти в мир, а что навсегда оставить за кулисами.

Далее текст на языке оригинала

Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати,

посіяти тривогу й безнадію, розсіяти сумнів і засмутити,

викликати усмішку і сльозу, породити віру в людину

і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі…

Василь Сухомлинський

Унашій сім’ї було заведено казати одну, на перший погляд, незначну фразу. Тато часто-густо повторював: "Нам не дано…" Не дано чогось досягнути, розбагатіти, вирватися зі злиднів… Оскільки маємо таку карму, долю та хрест. Тож не варто навіть рипатися і рвати жили, бо все одно нічого не вийде.

Видео дня

"Он наша баба — пішла на базар торгувати полуницею, назбирала повний кошик (ягода чимала, розміром з райське яблучко) та дорогою перечепилася й впала у рів: ані ягід, ані грошей, ще й ногу зламала… А пам’ятаєш, як мама все літо вирощувала жоржини? Ходила коло них, удобрювала, підживлювала. Раділа, що має кращі сорти: кулясті, схожі на бельгійські вафлі, та високорослі з діаметром квітки до двадцяти сантиметрів. Кожна нагадувала гламурний жіночий капелюх. Напередодні першого вересня зрізала (у квітнику залишилися самі цурпалки), поскладала у букети й попрямувала на базар. Простояла цілий день та продала одну жоржинову зв’язку за три гривні. Привезла назад пониклі "вафельні голови" та "капелюхи", які довелося викинути на гній".

Подібних прикладів тато мав у загашнику чимало і кого завгодно міг переконати у власній правоті.

СТОСИЛЬНА ЕНЕРГІЯ СЛІВ

Відтоді чим би я не починала займатися, у голові ніби прокидався дятел та завзято вистукував: "Не дано! Не дано! Не дано!" Гупав наполегливо, викликаючи затяжні мігрені. Перекрикував будь-які слушні ідеї та думки. Тому тривалий час жила мляво й безініціативно, бо чого рвати пупа, коли все одно нічого не вийде.

Навіщо напружуватися, недосипати, змінювати роботу, житло, професію, коли на нас накладено "вето". Та й від прадідів-дідів у родині всі бідували. Гнули спину на пана, на радянську владу, на чергового товстого та скупого начальника, але помирали незмінно у злиднях.

Наразі розумію, яка масштабна програма була вмонтована у моє тіло, та яку потужну енергетику має словосполучення "не дано", бо кожне слово — це не просто кілька літер та складів. Не лише наголос, артикуляція, вимова. Це перш за все стосильна енергія та посил. Важлива інформація. Сценарій. Адже якщо зараз вимовимо "кохання", "крига", "мед" і "смерть", то відчуємо протилежно різні вібрації.

Словом можна возвеличити і вбити. Нагодувати та отруїти. Зцілити й, навпаки, зруйнувати до фундаменту. А ще важливий настрій, в якому промовляємо те чи інше. У Мережі зустріла опис дивного випадку. У ньому панянка випила склянку води, а коли повертала пусту тару, почула зухвале: "Дорогенька, вітаю, ти випила отруту". Дівчина вмить знепритомніла. Виходить, її вбила не отрута, а речення, яке несло в собі негативний код.

Воно не передбачало інших варіантів, на кшталт 50/50, тільки безповоротну смерть. На заняттях із психології нам наводили безліч прикладів. Ось один із них: до тіла піддослідних торкалися холодним металевим предметом, але попереджали: "Приготуйтеся, він дуже гарячий". Людина кричала від болю, а на шкірі залишався опік. Згодом чинили навпаки, торкалися гарячим, але називали його холодним, і нічого не відбувалося. Невже слова сильніші за відчуття?

СЛОВА-КАЙДАНИ І СЛОВА-КРИЛА

Був такий японець на ім’я Масару Емото. Його "наука" вважалася несправжньою, вигаданою, але той вперто йшов своїм шляхом. Проводив експерименти з водою. Над однією колбою розсипав приємності та компліменти, над іншою торочив образи та прокляття. Потім воду в обох колбах піддавав шоковому заморожуванню. Результати отримував вражаючі.

Вода, просочена добром, застигала мереживом на кшталт ірландського чи фламандського, а вода, яку ображали, мала у зрізі хаотичні та безформні візерунки. Те саме стосується й людини. Скажеш їй слово-пігулку, і вона воскресає. Гримнеш: "Ти невдаха, і батько твій був невдахою", — як життєвий тонус миттю опиниться на відмітці "нуль", бо слова та словосполучення можуть бути корисними, як вітаміни, а можуть, навспак, нести в собі отруту.

Пам’ятаю один модний тренінг (свого часу відвідувала їх сотнями). Його проводив досить зухвалий чоловік, одягнений за останньою модою. Годинник, запонки, сорочка й шкарпетки — все було брендовим та недешевим.

Тренер постійно милувався собою у дзеркалі, ловив своє відображення у віконному склі та уважно заглядав нам у вічі, ніби шукаючи підтвердження: "Правда, я нівроку?" Під кінець звернув нашу увагу на дві фрази — "Це ж треба" та "Нічого собі" — й продемонстрував, як безграмотно ми їх вживаємо.

До прикладу, сусід купив будинок. У ньому десять кімнат та три санвузли. Розумна кавоварка, електрика, двері. Куди б ти не прямував, музика вештається слідом. Підлога сама нагрівається, варто переступити поріг. Люстри з генуезького скла. Меблі букові. Ми дивимось із захопленням та вигукуємо: "Нічого собі!", коли б мали сказати "Це ж треба так!" Іншими словами, "Я хочу такий самий".

Наступний випадок. Сусідка довго й нудно розповідає про свої поневіряння. Як хворіла на COVID, розлучалася з чоловіком, і той обібрав до нитки, змінила за рік п’ять робіт. Ми знову не до ладу: "Ну це ж треба!" — не розуміючи, що підсвідомо просимо й собі подібних випробувань. У цьому випадку слід сказати тверде та беззаперечне "Нічого собі!"

Слів, які можуть змінити життя до невпізнанності, — сила-силенна. Серед них, здавалося б, таке просте й непоказне "Дякую". Ця історія трапилася ще у школі, коли навчалася у четвертому класі. Був серед нас один хлопчина з неблагополучної родини, якого всі зневажали. Василь зірок з неба не хапав: ледве перебивався з двійки на трійку, пам’яті не мав, не міг по-людськи завчити навіть "Білі мухи налетіли, все подвір’я стало білим".

Доношував за старшими братами шкільну форму, тож його коліна та лікті блищали, мов дзеркала. Завше сидів за останньою партою сиротою. Якось чергував у класі й гарно вимив дошку. Вчителька звернула на це увагу та перед усім класом щиро йому подякувала. Василь зашарівся. Було видно, що подібне чує вперше у житті.

З тієї пори його ніби підмінили. Підліток добровільно лагодив усе, що ламалося, здавав найбільше макулатури, ходив у бібліотеку й "ремонтував" книжки. Нещодавно прийшов на зустріч однокласників і розповів про власне клінінгове агентство, а потім підійшов до нашої старенької вчительки й стиха вимовив: "Спасибі вам за те "Дякую". Ви розбудили в мені потужну силу".

Отож, всі слова в українській мові діляться на три групи: позитивні, негативні та нейтральні. Відлякують успіх наступні: "ні", "ненавиджу", "прокляття", "проблема", "бідність", "смерть", "чорт", "ніколи", "невезіння", "втома", "дурень", "не можу", "безнадійно", "не дано". До позитивних належать "удача", "щастя", "кохання", "добробут", "подяка", "успіх", "впевненість", "довіра", "здоров’я".

Цей перелік можна продовжувати до Другого пришестя, бо милозвучних та теплих навколо вагон і маленький візок. Ними можна милуватися, грітися, а ще куштувати, як хлібний окраєць. Ось декілька з них: "горнятко", "вирій", "добродій", "галявина", "книгарня", "посиденьки", "путівець", "балаканина", "бородань", "возивода", "вподобайка", "каблучка", "краля", "Великдень", "ряджені", "ґарт", "ґринджоли", "мереживо", "полуниця", "моріжок".

Німецький невролог і психотерапевт іранського походження Носсрат Пезешкіан виділив інакші категорії слів, типу: "слова-руйнівники" "слова-кайдани" і "слова-крила". Адже, коли запевняємо, що "не можемо", "не вміємо", "не вийде", то саме так і буде відбуватися, бо підсвідомо вдягли на себе кайдани. Сюди можна додати "ще не на часі", "аби не гірше", "я не можу собі це дозволити", "це неможливо", "не з нашим щастям", "не в цій країні", "маємо що маємо".

Подібне відбувається, коли кажемо іншим і тим самим обрубуємо чужі крила: "Ти не зможеш", "Тобі не вдасться", "Ти не знаєш", "Ти не пройдеш цей шлях", "Твої думки безглузді", "Ти ніколи не досягнеш поставленої мети"… Про таке є навіть притча. Дитяча, пласка, але досить показова.

Якось жаби вирішили видертися на високу гору. Натягнули зручне трико, правильні скельні черевики, бейсболки. Купа глядачів, "озброєних" попкорном та колою, зібралася на полонині. Вони витріщалися, кепкували, насміхалися. Жваво скандували: "У вас нічого не вийде", — і всі жабенята, як по команді, летіли вниз. Тільки одна змогла видертися на саму маківку, бо від народження була глухою.

А от слова-крила мають зовсім інший посил. Чого лише варті "я можу", "я хочу", "у мене все вийде", а ще "вірю в тебе", "підтримую тебе", "знаю, що ти зможеш".

Згадую одну з викладачок психології в університеті. Сонячну та безкінечно закохану у свій предмет молоду жінку. Варто було психологині зайти й вимовити кілька речень, як ми пройнялися наукою на все життя. А сказала вона наступне: "Вітаю вас, майбутні фахівці. Щиро впевнена, що досягнете неабияких висот, кожен у своїй сфері, бо отримаєте розуміння, як влаштована людська підсвідомість. А ще інструменти для опанування власних емоцій та відчуттів". Ми вийшли з аудиторії окрилені. Сповнені енергії та сил.

Свого часу працювала гувернанткою в одній заможній родині. Я тоді щойно закінчила університет і невпинно себе шукала. Одного дня до онуків приїхала бабуся й заходилася скрізь наводити лад. Якось жінка зайшла на моє заняття та побачила, що діти навчаються неохоче.

Байдикують, плутають голосні та приголосні, вимагають шоколад та перерву. Вона тоді підвела їх до вікна, де будівельники невтомно зводили нові котеджі, а садівники розстеляли на тенісному корті рулони трави й хмикнула: "Будете погано вчитися, станете ось такими смердючими робітниками. Людьми другого сорту".

Чесно кажучи, у мене запаморочилося у голові, а в роті стало так гірко, наче наїлася того цементу та штучної трави. Здавалося б, пролунали звичайні слова, але поєднані таким несподіваним чином, що враз стало недобре, оскільки було знецінено чесну працю, а світ поділено на біле та тьмяне.

СЛОВА-ПІГУЛКИ ТА СЛОВА-ОТРУТА

Ми, українці, маємо у власній валізі ще дві рушійні сили: благословення та прокляття (подейкують, що поранення вогнепальною зброєю менш небезпечне, ніж прокльонами). Тут вже фігурують не поодинокі слова, а цілі речення, просякнуті добром чи навпаки ненавистю. Позитивні слова та фактори допомагають отримати благу енергію. Слова-прокльони, які промовляються в серцях зі злим наміром, нагадують ножі та несуть в собі руйнівну силу.

Особливо, коли бажають: "А бодай тебе злидні обсіли!", "Щоб ти скис!", "Бодай тебе чорти вхопили!", "Щоб твоєю мордою просо молотили!", "Щоб тобі було пусто!" Список лайок не просто довгий, він довжелезний. Ним грішать і сусіди, і вчителі, і матері по відношенню до власних дітей. Моїй однокласниці та її братові мама спересердя казала: "Щоб вам обрубками стати!" — і ось син повернувся з війни без обох ніг.

Коло нашого будинку частенько вештається жінка з синдромом Туретта. Вона худа, завше сіра, брудна. Вочевидь має кілька психічних захворювань та й на вигляд геть божевільна. Куди б не йшла, завше лається. Робить це голосно, зі злістю та ненавистю. Моя дитина так сильно її налякалася, що мусили звертатися до фахівців, адже діти надто чутливі до енергетики слів.

Вони бачать та чують те, що неможливо осягнути за допомогою звичайного зору та слуху. Ми мешкаємо на восьмому поверсі, але коли божевільна кудись чимчикує, завжди про це знаємо, навіть якщо вікна щільно зачинені, тому що сказане спересердя має здатність злітати на будь-яку висоту.

У сніжних горах Швейцарії в деяких місцях провідники просять мандрівників зберігати цілковиту тишу, бо від найменшого коливання повітря сніг може відділитись від глини й спровокувати обвал. В такому випадку у прірву полетить все: і люди, і кавалки снігу, і сонце з хмарами.

Існує ще одна дивовижна група слів, якими можна надихати, підіймати настрій, ніби прикладати примочки до душі. Це талановита поезія. У ній слова добираються таким чином, щоб фраза врешті-решт почала сяяти, переливатися барвами, викликати душевне піднесення. Кожне слово має свій ритм та забарвлення. Поєднуючись з іншим, ритм стає чіткішим, а фарби соковитішими.

До прикладу, коли читаю вірші Ліни Костенко, виникає враження що п’ю джерельну воду, відстояну на вранішньому сонці. Немов дивлюся у вікно, а там первоцвіт, відволога, небо у блакитному шифоні. Верби, батьківські груші та зелений серпневий Дніпро. Коли декламую Жадана, то хочеться виструнчитися, втягнути живіт та приборкати розпатлане волосся. Сходити у спортзал, навести лад у хаті та в голові.

Його рядки настільки ритмічні та надихаючі, що, прочитавши хоча б один вірш, можна звернути гори. Змінити профіль, вийти заміж чи, навпаки, нарешті розлучитися, скопати город, вигадати новий проєкт, розібратися у конгруентних числах.

Перечитуючи Наталю Забілу, так і кортить збудувати з донькою халабуду. Запросити в гості її подружок та влаштувати майстер-клас із розпису імбирного печива. Вкласти спати зайця, пошити ляльці Маринці новий сарафан. Пограти у схованки та "Гуси-лебеді".

Спала на думку ще одна притча. Історія флегматичного батька та холеричного сина. Малий мав запальний характер, і з будь-якої причини вибухав, кип’ятився, гарячкував. Щоразу, коли входив у певний стан афекту, ризикував наламати дров. Якось батько дав хлопцеві мішечок із цвяхами та наказав забивати їх у паркан тоді, коли втрачатиме терпіння. Першого ж дня малий забив тридцять сім цвяхів. Далі діло пішло краще й настала мить, коли не забив жодного.

— Тепер витягай по одному, коли відчуєш черговий емоційний спалах.

За тиждень-другий малий склав цвяхи у торбину й почувався переможцем. Тоді чоловік підвів його до паркану та звернув увагу на численні дірки:

— Бачиш, насправді слово — не щось пухке та невагоме. Це не вата чи лебединий пух, а радше бойовий меч. Найгостріша зброя. Ти можеш встромити "ніж", згодом покаятися, забрати "ніж" назад, та рана залишиться. Душевна рана, що завдана мовою, болить так само сильно, як і тілесна. Просто тілесну можна зашити, накласти мазь з антибіотиком чи скоби, а душу не зцілити ні шитвом, ні перев’язками.