Женщина без бижутерии

БЛОГ

ИСТОЧНИК

Обиды потерпела с рождения. Девочке исполнилось несколько месяцев, как арестовали отца (имел неосторожность во время партии в шахматы сказать что-то о советской идеологии). Вспоминали, что, когда к нему нагрянули энкаведисты и спросили, где прячет оружие, указал рукой на люльку с младенцем — вот мое самое важное оружие в жизни. Те ничего не поняли.

Далее текст на языке оригинала

Спершу Ліна жила з бабусею у Ржищеві. Навкруги — неозорий простір: яри, пагорби, Іван-гора та піщана Лиса гора. Особливо урочиста тиша, лукавинка обліпихових чагарників, ребристість блідо-синьої води. Далі — школа у робітничому селищі на Трухановому острові. Влітку до міста діставалися на катері, взимку — по дощаній стежці, яка прокладалася по змерзлому Дніпру.

Життя здавалося багатогранним, захопливим, якби не повторний арешт батька (його не було десять років), за тим — війна. Робітниче селище стерлося до попелу, тому мусили переїздити на Куренівку та винаймати у старосвітській хаті дві кімнати. До дошки дитину майже не викликали, бо після пережитого заникувалась.

Видео дня

Під час контрольних робіт вчителька співчутливо ставала за спиною й слідкувала, щоб дописувала слова. Школярка залишала їх без закінчень. Та це ніяк не шкодило римуванню, й поезії охоче публікували газети "Зірка" та "Піонерська правда".

"ЩЕ СЛІВ НЕМА. ПОЕЗІЯ ВЖЕ Є"

Після закінчення школи обрала філософський факультет (зачитувалася творами Ніцше, Канта, Вольтера, Руссо, Дідро), але отримала відмову. Якийсь чоловік із цитриновим кольором шкіри, ніби наразі хворів на жовтяницю, сказав, що таких, як вона, тут не приймають.

— Яких — таких?

Вираз його обличчя став гидливим:

— Неблагонадійних.

Довелося йти на педагогічний, де зазнала хворобливих почуттів до поета Миколи Руденка. Чоловік майже не бачив на одне око, пережив складне поранення хребту й блокаду Ленінграду, проте демонстрував неабияку силу та міць. Він першим звернув увагу студентки на українську мову, бо до того віршувала російською. Ліна спробувала й відразу помітила: "Ще слів нема. Поезія вже є".

Між ними уміщалося десять років і десять світів. Чужі клятви, каблучки, діти. Чоловік гарно писав, був напрочуд обізнаний у коханні, бачив жінок наскрізь. Ліна — зовсім юна. Ні досвіду, ні вміння грати в словесний пінг-понг. Лише рими, рими, рими… Тож спілкувалися кодами, шифрами, віршами, аж поки дівчина не ухвалила остаточне рішення. На прощання вивела тремтячою рукою:

Прощай, прощай, чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

Оце і є той випадок єдиний,

Коли найбільша мужність — утекти.

Абітурієнтка пройшла конкурс у Московський літературний інститут, а Микола залишився в сім’ї. Пізніше ненароком пробалакався дружині, що у нього з Ліною був романчик. Жінка вмить виправила: "Не применшуй. Кажи як є. У тебе був не романчик, а роман!"

Навчання студентці подобалося, та ще й не забарилося нове почуття до поляка Єжи Яна Пахльовського за якого згодом вийшла заміж. Закохані мали купу спільних тем, лейтмотивів, матерій, але на заваді стали розбіжності ментальності й незмога осісти в єдиному краю. Отож колишній подався рибалити, а поетеса — до Києва, народжувати доньку. Вдома на неї чекав успіх. Вийшло три збірки поспіль: "Проміння землі", "Вітрила", "Мандрівки серця".

Поезії Ліни Костенко залюбки цитували, а вірші переписували в учнівські зошити. Чоловіки захоплювались. Подейкували, що в неї був закоханий Василь Симоненко (називав Косталіною), а Дмитро Павличко всюди носив коробку сірників, аби прикурити жінці цигарку.

Аж раптом книгу "Зоряний інтеграл" заборонили друкувати. Аргумент — не надто радянська позиція авторки, бо в ній йшлося про Україну, український хліб та горілку з гетьманом на етикетці. Це стало початком. Слідом зняли з верстки "Княжу гору". Поетесу не заарештували, не дошкуляли серйозними розмовами, просто наклали на творчість вето. Вона залишилася наодинці.

"ТАКА ЛЮБОВ БУВАЄ РАЗ В НІКОЛИ"

В одній руці — правда, в іншій — донька. Саме в таку пору їй і зустрівся Аркадій Добровольський: письменник, перекладач, сценарист. Атлет та ерудит з правильними рисами обличчя, от тільки одружений та набагато старший. У валізі — важке минуле: за вірш "Мудрий кролик" — красномовний натяк на самого Сталіна — відбув тривале покарання на Колимі.

Отож разом працювали, сперечалися, тонули в обіймах. Ліна під його керівництвом написала сценарій "Перевірте свої годинники", у якому час з абстрактної одиниці перетворився на живу субстанцію. Ось ходики рахують хвилини до початку війни. Стрілка тремтить, здригається. Он двоє німців, сміючись, переводять годинники на місцевий час, а зморена жінка заводить сокиру над "сільським годинником" — півнем…

Спеціальна комісія із ЦК партії закотила рукави й знайшла купу деталей, що суперечили соціалістичному устрою. Плівку знищили, а роботу змусили розпочати спочатку.

За деякий час на кіностудії з’явився новий директор Василь Цвіркунов. Варто було молодим людям зачепитися очима, як закрутився потужний вихор. Василь також був одруженим, мав дітей, але почуття виявились сильнішими, бо "така любов буває раз в ніколи". Вона не лишала часу на роздуми. Не давала вибору: лиш іти за покликом серця. От вони й пішли.

Невдовзі у пари народився хлопчик, якого назвали Василем. Чоловік щиро любив обох дітей і жодного разу не розділив на рідного та нерідного. Малий мав крутий норов. Стикнувшись із несправедливістю, біг відстоювати правду. Якось у відповідь на чергову образу відламав ніжку від столика й намірився у бій.

Ліна відібрала "зброю" та щосили вдарила себе по нозі. Заболіло до запаморочення, а на литці залишилася красномовна палаюча смуга. Син враз отямився й з безстрашного воїна перетворився на вразливу дитину. Зіщулився, заплакав, затужив.

НЕ УКРАЇНА ПОВИННА ЗНАТИ СВОЇХ МИТЦІВ, А МИТЦІ — УКРАЇНУ

Незабаром в повітрі щось дзенькнуло. Політична крига, яка тривалий час сковувала руки та душі, почала танути. З’явились патріотично налаштовані люди, які палко відстоювали українську мову та культуру: шістдесятники. Ліна сміливо примкнула до їхніх рядів, бо нікого й нічого не боялася.

Заходилася писати листи-протести, закликала не вводити радянські війська у Чехословаччину, вступилася за В’ячеслава Чорновола. На знак незгоди оголошувала голодування. Зрештою її ім’я у пресі більше не згадували, а твори не друкували майже шістнадцять років.

Так і жили. Василь відроджував "українське поетичне кіно", Ліна займалася хатніми справами, ліпила вареники з суницею, пекла пиріжки. Крім цього обожнювала займатися грибами. Сама збирала, чистила, мила, додавала багато перцю, щоби страва у жодному разі не була прісною. Єдине, ніколи не брала до рота сала. За життя не скуштувала жодного шматочка.

Полюбляли подорожі Україною на старенькому "Запорожці". Поетеса вважала, що не Україна повинна знати своїх митців, а митці — Україну. Бувало, жалілася чоловіку, що в неї не йде рядок. Буксує, губиться в інтервалах, тож неможливе ні парне, ні перехресне римування. Василь поспішав "вивести зі стайні коня". Віз туди, де спить степ, розгойдується дніпровий берег, темнішає гай. У лісі жінка обіймалася з соснами… і несподівано з’являлася строфа. За нею — друга, третя, тринадцята. Додому поверталася окрилена. Напоєна лісом та новими геніальними рядками.

Біди та радощі трималися купи. Василя Цвіркунова звільнили з кіностудії, Ліна написала "Марусю Чурай", "Бузиновий цар", "Інкрустації".

Їздила до Чорнобиля, де рятувала свою душу. Зізнавалася, що їла у радіаційній зоні ягідні пироги та пила воду з криниці. Ніколи не зраджувала собі. Відмовлялася від нагород, бо не носила політичної біжутерії. Вважала, що у кожної нації свої хвороби, лише у Росії — невиліковна.

У двохтисячному Василь пішов у засвіти. Жінка важко переживала втрату й замовкла як поетеса на десять років. На цвинтарі увесь час відвертала обличчя онуки від домовини в бік портрета. Все хотіла сказати, що дід не помер. "Дивись: он чуб такий же хвилястий, очі вдумливі, з вогником. Не варто запам’ятовувати його у труні. Закарбуй живим".

Увечері, коли зібралися за родинним столом, Ліна стиха запитала сина: "Тепер ти розумієш, чому назвала тебе Василем?" Василь відповів питанням на питання: "А ти тепер розумієш, чому назвав свою доньку Ліною?"