Розповідь матері. що втратила сина: "Саша, невже думаєш, що я тебе не впізнаю? Я впізнаю тебе з тисячі"

БЛОГ

ДЖЕРЕЛО

Щоразу, коли їду провідати тата, минаю жовто-синій цвинтар. Прапори тріпочуться на вітрові. На фоні тьмяного неба та безбарвної стерні виглядають скорботно й водночас урочисто. Думками одразу повертаюся до розповіді однієї жінки, яка втратила сина:

"До останнього думала, що Сашу не візьмуть, адже в нього важкий атопічний дерматит. Раптом що, шкіру не впізнати, вона вкривається корою, а на війні антисанітарія, окопи, багнюка. Взяли. Спершу принесли повістку (сусідка бачила у вічко), бо вдома нікого не було, а на ранок син сам завітав у військкомат: не в його правилах ховатися. Пройшов навчання, перейняв військовий досвід у Франції та дуже бідкався з цього приводу. Казав: "Скільки можна вчитися? Дайте повоювати!"Почули… Дали позивний "Клим" та направили в бригаду, що виконувала завдання під Авдіївкою.

Відео дня

Минув місяць. У той день з першої секунди все пішло не так. "Зачищена територія" виглядала надто цнотливо. Жодного посіченого листочка. Хлопці (їх було семеро) вийшли з машини й опинилися під вогнем. Танк та кулемет, які мали прикривати, чомусь помовкували. Воїни відстрілювалися, але сили були нерівними. Останнє, що сказав по рації: "Я Клим. Тяжкий. Трьохсотий".

Про непоправне здогадалася враз. Зайшла на кухню, а гірлянда, що прикрашала верхні шафки, спалахнула вогниками. Щоб її увімкнути, слід було вилізти на стілець, налапати кнопку, натиснути, а тут раптом таке сяйво. Аж очі засліпило. (Гірлянда згасла лише після сорока днів). На наступну ніч привидівся стук у двері. Відчинила – син. Стоїть за порогом голомозий. Благала зайти. Ні в яку. Далі – перехрестя. Сутінки. Незрозуміло, чи то ранній вечір, чи ранкова імла. Я переходила дорогу, а назустріч хлопці у військовому. Всі в однакових берцях, футболках, круглих окулярах. Навіть однакові на зріст. Такі собі ідеальні воїни. Несподівано відчула, що порівнялась з сином. Шепнула: "Саша, невже думаєш, що я тебе не впізнаю? Я впізнаю тебе з тисячі". Він тяжко зітхнув, а я ще довго дивилася вслід.

Невістці не розповідали подробиць, не хотіли травмувати, але вона про все довідалася зі сну. Саша прийшов закривавлений, показав місце своєї загибелі (діряве поле та помираючих) й розповів деталі. Коли зрозумів, що поранення серйозне, розізлився. Супротивлявся до останнього патрона й кричав: "Суки, ненавиджу". Під кінець простягнувся на землі та заснув. Прокинувся високо в небі.

Перший тиждень з чоловіком не могли піднятися з ліжка. Лежали, як два небіжчика. Плакали. Згадували… Як народився, бігав на море, полюбляв вітрильний спорт. Молодша донька (між дітьми 22 роки) в той час була в родичів і надсилала мені коротенькі відео з TikTok. Як правило, кумедних тваринок. Того дня, щоб підбадьорити відправила товстого кота та дивний, як для дев’ятирічної дитини, ролик. У ньому закадровий голос казав таке: "Мамо, дякую тобі за те, що ти є. Що була поруч у найважчі моменти життя. Ти вкладала в мене всі свої знання. Підтримувала, розраджувала, втішала, і я за це дуже вдячний. Люблю тебе навіть здалеку, бо ти найдорожча в моєму житті. Я так за тобою сумую!" Я ледве не втратила свідомість, бо розуміла, що Саша надіслав звістку руками молодшої доньки.

Якось стояла в церкві (відносила панахиду на сорок днів) й угледіла таку саму матір. Жінок, що поховали дітей видно. Вони транслюють особливо гіркий розпач та біль. Підійшла, обійняла, розплакалися. Під час розмови з’ясувалось, що її син також загинув під Авдіївкою. Був у сусідній з сином бригаді. Можливо, хлопці не раз бачилися чи навіть товаришували. Тепер товаришуємо ми: невтішні матері.

Це сталося минулого літа, а здається, що вчора. Більше тридцяти років у мене був син, а тепер нема. Авдіївка чорна від попелу. Чорна від горя українська земля".